realref.ru

Тема 2. Інженерне мистецтво давніх цивілізацій


itak-vera-ot-slishaniya-a-slishanie-ot-slova-bozhiya.html
itak-veselites-nebesa-i-zhivushie-na-nih-gore-zemle-i-moryu-potomu-chto-soshel-diavol-k-vam-v-yarosti-velikoj-znaya-chto-malo-u-nego-vremeni.html
itak-vi-hotite-stat-vdohnovlyayushim-menedzherom.html
itak-vi-voshli-v-golodanie-organizm-zhivyot-rasshepleniem-zhirov-i-nakoplennih-yadov-v-organizme-te-yadi-kotorie-organizm-ne-mozhet-rasshepit-na-energiyu-organizm-vivodit-visheukazannimi-sposobami.html

Лекція 3. Інженерне мистецтво цивілізацій Близького Сходу

Лекція 4. Інженерна справа цивілізацій Азії, Америки та Європи

1. Месопотамія: піонери цивілізації

2. Будівельні технології Стародавнього Єгипту

3. Мала Азія – батьківщина металургії

4. Левант: промислові міста Фінікії

5. Давня Індія: півострів загадок

6. Китай – країна винаходів: епоха давнини

7. Цивілізації доколумбової Америки

8. Давні культури України: Трипілля

Подібно до того, як боги-ремісники з’являються в людських віруваннях лише на певному етапі розвитку людських суспільств, так само і реальні успіхи давніх винахідників стають помітними та відомими нам з певного часу. Мова йде про час досягнення такого рівню політо- та соціогенезу, на якому ми вже можемо вести мову про складення цивілізації. Часові межі та рівень в них доволі відмінний – так месоамериканці зустріли іспанських конкістадорів, перебуваючи ще на стадії енеоліту, а Месопотамія чи Єгипет вступили в фазу цивілізації з розвиненим державним устроєм, письмом та кількома тисячоліттями культурного розвитку за спиною. Граничною межею найстаршої на планеті – близькосхідної – цивілізації вважають саме появу писемних пам’яток; і першими в світі цю межу в середині 4 тис. до н.е. перейшли в країні, з якої ми почнемо наш огляд.

Найдавніша цивілізація в світі виникла у межиріччі Тигра та Євфрату або грецькою у Нижній Месопотамії – країнах Шумер та Аккад. Теплий субтропічний клімат та щорічні розливи Євфрату створювали певні умови для розвитку землеробства, але болота в пониззі рік-близнюків в 7-6 тис. до н.е. мало чим відрізнялись від пекла – непролазні комишеві джунглі, драговини, комахи, спека у 40-50 градусів за повної відсутності дощів. В цій країна не було ані власного лісу, ані каменю, ані металу – імпортували все! Але не завдяки, а наперекір перша цивілізація світу постала у цих родючих трясинах. Аби створити тут придатні умови хоча б для життя, треба було прикласти титанічні зусилля – і люди їх приклали. Може, дався взнаки і обмін навичками – месопотамська цивілізація від самого початку не була однорідною: спустились Тигром осілі рибалки та орачі субареї, прийшли з долин Загросу гірські землероби шумери, з Сирійського степу приганяли свої стада семітомовні напівосілі пастухи-землероби аккадці. Але усі мешканці поріччя нижньої течії Євфрату та Тигру вважали себе одним цілим – “народом чорноголових”. Важливу роль в складенні цивілізації відіграли і її найближчі сусіди у Верхній Месопотамії (основній зоні розселення субареїв), Північній Сирії та Західному Еламі – Сузіані (нині Хузистан в південно-західному Ірані), яка просто є продовженням трясин Дворіччя на лівих допливах Нижнього Тигру.



Нижня Месопотамія не була прабатьківщиною землеробства, але саме тут винайшли її найважливіший інструмент – плуг (шумер. апін). Первісно це був простий клин для розпушування ґрунту, пізніше (але не пізніше сер. 3 тис. до н.е.) – складний плуг-сівалка, що несла під клином спеціальну лійку, крізь яку сипалося в борозну зерно. Щоправда, в 2 тис. до н.е. невідомий автор аккадомовної поеми “Суперечка плуга та мотики” поставив мотику вище за плуг. По-перше, тому, що мотика поліфункціональна – нею також користуються, копаючи глину та формуючи цеглу, нею ж прокопують арики – “кров’яні жили полів”. По-друге, плуг може дозволити собі не кожен, для цього треба мати в господарстві хоч пару волів, а мотика є у найнужденнішого злидаря.

Але взагалі зерно зерном (їм могли торгувати, та не завжди), а головним експортом Месопотамії в усі часи була тканина; з місцевим ткацтвом не могли посперечатися навіть знані майстри на всі руки фінікійці. Тканину робили як з вирощуваного льону, так і з вовни (нагадаємо: усі семіти пастухи овець, аккадці не виключення, а степ – ось він, поруч, за Євфратом); пізніше з Індії завезли ще й бавовник.

Природні умови регіону наділили країну лише двома багатствами – глиною та комишем. Комиш (точніше рогоз берді) супроводжував чорноголового від народження до смерті: комишева колиска, нерідко комишева хижа (а хоч би й саманна, все одно без комишу не обійтись) з єдиними меблями – комишевими циновками, комишевий човник рибалки чи коробейника – аж до тої циновки, у яку завернуть небіжчика перед останньою його дорогою. Мистецтво плетіння процвітало по всій країні, хоча особливе “місто майстрів-плетільників” було (Умма). З глини (наносний мул Євфрату дуже високоякісний) не лише ліпили посуд, одними з перших в світі засвоївши гончарний круг, з неї будували дома – обмазували комишевий каркас чи ліпили цеглу, на глині писали, з глини робили прості дешеві серпи і навіть гвіздки! Не дивно, що людина шумеро-аккадського епосу була зліплена богом Енкі з глини та врятувалася від потопу на комишевому човні.

Головне багатство сучасного Іраку – нафта – було відоме і в ті далекі століття. У давній Месопотамії нафтопродукти мали доволі широку сферу використання: асфальт працював в ізоляційних системах (наприклад, сумішшю асфальту та акулячого жиру обмазували комишеві човни, значно подовжуючи термін їх служби); бітум слугував розчином в цегляних будівлях (аж до Вавілонської вежі включно); сиру нафту заливали у світильники так, як в інших країнах олію. Саме слово “нафта” через персидське naft походить від аккадського nāptu.

В сер. 4 тис. до н.е. з’явилися перші зачатки першого в світі письма, пристосованого до шумерської мови, агглюнативність та моносилабічність якої значно полегшувала винахід. Це найдавніше піктографічне письмо через півтисячоліття трансформувалось в абстрактний клинопис, пристосований поступово і до аккадської мови (семітської – флективної, полісилабічної – це було важке пристосування!), а потім до доброго десятку мов зовсім різного походження (Ебла, Елам, хети, Урарту, перси тощо). Клинопис проіснував майже три тисячі років, зробивши на цей час свою батьківщиною культурним центром всього Близького Сходу. Шумеро-аккадський клинопис нараховує понад 600 знаків, кожен з яких має кілька значень, що сформувались з часом за рахунок різночитань як в шумерських, так в аккадських територіальних та хронологічних діалектах – щось подібне являє собою прочитання китайських ієрогліфів в сучасній японській. Матеріалом для письма слугувала все та ж глина, з якої ліпили прямокутні та овальні таблетки. Глина обумовила і клиноподібну форму знаків, що витискалися паличкою по мокрій основі. Таблетки з важливими текстами (царські декрети, священні гімни, наукові та літературні твори) обпалювалися на вогні та переховувалися у численних архівах та бібліотеках. Лише поодинокі найважливіші написи висікались в імпортному камені (найвідоміший зразок – стела з законами Хаммурапі).

Професійний писець (шумер. дубсар) був вельми поважною людиною в месопотамському суспільстві. Саме функціонування месопотамських міст залежало від сталої роботи архівів, тому система підготовки писців була життєво важливою. Готували писців у “домі табличок” – е-дуббі; так зветься шумерська школа, найдавніша в світі (як майже всі досягнення цієї цивілізації) – причому школа світська, а не жрецька (як у Єгипті). Саме з розкопок ніппурських, вавилонських та інших е-дубб походить переважна частина відомих нам художніх текстів, з “ніппурським каноном” міфології включно. Але вчилися в е-дуббі не лише майбутні професіонали – загальний рівень грамотності був дуже високим. При розкопках житлових кварталів ще т.зв. ранньоімперського часу (24-21 ст.ст. до н.е.) в Уруку, Урі, Кіші, Ніппурі – в кожному будинку знаходили хоча б 5-6 таблеток з літературним, професійним чи учбовим текстом. Попри всю складність клинопису як системи письма, свій грамотій був у кожній сім’ї. В нововавилонський час (7-6 ст. ст. до н.е.), коли клинопис помітно спростився, багатство писцевих почерків на таблетках дозволяє стверджувати, що читати та писати... умів майже кожен городянин, з жінками включно.

Потреби храмової звітності, розвиток будівельної справи, а найголовніше – потреби праці землемірів зумовили ранній розвій математичних знань. Шумери створили шестидесяткову систему рахунку, в основі якої лежать числа 1, 60, 600, 3600. У подальшому виникла звична для нас десяткова система, а застосовувалась на практиці змішана, що поєднувала елементи обох. Використовували позиційну систему запису, до якої на додумалися ні єгиптяни, ні греки, включно з нулем (акк. термін “нун”, як і лат. nullum, має значення “ніщо”); але нуля як математичної категорії не було. Знали чотири арифметичні дії, дроби, вміли вирішувати алгебраїчні рівняння із зведенням в квадрат і у куб, із добуванням квадратного та кубічного кореню, принципи арифметичної та геометричної прогресії, використовували логарифми. Знайомі були з початками геометрії, знали число “пі” (в практичних підрахунках грубо закруглюючи його до трійки), вміли вираховувати довжину кола, площу кругу, об’єм усіченої піраміди, співвідношення між сторонами прямокутного трикутника. На думку дослідників, рівень аккадської математики 2 тис. до н.е. можна порівняти навіть з епохою раннього Ренесансу.

Математика з самого початку життя е-дубб стала одним з основних шкільних предметів, більшість математичних текстів походять з розкопок тої чи іншої е-дубби. Так, у кішській е-дуббі знайшли рештки найдавнішої в світі таблиці множення, у вавилонській – табличку з доведенням “теореми Піфагора” (на 1200 років старшу за самого Піфагора). “Початки геометрії” в суто практичній формі перейшли в плани-креслення будівель, кварталів, міст, нарешті, в географічні мапи. Найдавніша “мапа світу” була знайдена у Сіппарі в шарах епохи Саргона Аккадського (24 ст. до х.е.). Світ уявлявся колом, центром і основною частиною якого є поріччя Євфрату, а сама ця ріка – його віссю, що поєднує північний та південний “краї неба” (власне, на цю мапу, крім самої Месопотамії, потрапили лише суміжні області Сирії та Еламу). Найдавніше в світі архітекторське чи інженерське креслення походить з Ніппуру і являє собою глиняну таблетку розміром 21×18 см. Вона містить план цього міста з міськими стінами, житловими кварталами, каналами та головним храмом Екур – все це з бездоганним дотриманням масштабу. Датується початком старовавилонського періоду (19-18 ст.ст. до н.е.). Американським археологам план дуже прислужився при подальших розкопках “священного Ніппуру”.

Велетенський вплив на давньогрецьку науку мала вавилонська астрономія. Найдавніший відомий нам підручник астрономії походить зі славетної бібліотеки ассирійського імператора Ашшурбанапала у Ніневії (7 ст. до н.е.) – і містить пряме твердження, це копія чогось давнішого. Зоряне небо аккадці розбивали на 15 частин та на окремі сузір’я (значна частина “арабських” назв зірок та сузір’їв походить з Аккаду). Праці Набу-ріммані, сучасника Навуходоносора II, та Кіддіну, уродженця міста Сіппар (бл. 380 р.), були перекладені на грецьку ще за часів Олександра Македонського. Кіддіну уславився вирахуванням тривалості істинного (тропічного) року, а також відкриттям прецесії (а не Гіппарх, що жив на 200 років пізніше). Розрахунок місячних циклів, місячних календар, що його досі застосовують євреї та мусульмани, поділ кола на 360 градусів (і відповідно години на 60 хвилин та хвилини на 60 секунд), лік годин доби від опівночі, імена планет за іменами певних богів, 12 сузір’їв Зодіаку та їх імена і т.п. – все це, таке звичне для нас, колись було винайдене в землях “чорноголових”.

Давні мешканці Дворіччя знали на практиці дію законів фізики, про що свідчать техніка суднобудування, наведення понтонних мостів та використання надутих бурдюків для переправ (особливо славилися сапери Ново-Ассирійської імперії). Знали ряд хімічних реакцій, що застосовувались при виготовлені пива, браги та ліків, вміли виготовляти фарби з металів та мінералів, штучні дорогоцінні камені, глазур, скло, визначати чистоту металів та їх підробку.

Незважаючи на повну відсутність власного металу, вже ранньодинастична епоха засвідчили високий рівень ювелірної справи. В технології ювелірного виробництва застосовувалися лиття у формах, пайка, клепання, розкатка металу в листи. Винайшли грануляцію: міленькі кульки дорогоцінного металу наклеювали на металічну поверхню за допомогою пасти з риб’ячого клею, гідроокису міді та води, після чого виріб обпалювався. В каситський час (15-13 ст.ст. до н.е.) вперше в світі увійшли в використання алмазні свердла – в Аккаді, а не в Індії, звідки привозили самі алмази.

Відсутність в країні лісу та каменю спричинила чи не перший винахід месопотамської цивілізації – сирцеву цеглу, з якої були зведені всі монументальні споруди. В деяких випадках для фасадів використовували обпалену цеглу, з сер. 2 тис до н.е. – глазуровану. Для шумеро-аккадської архітектури типові зіккурати – ступінчаті вежі з непарною кількістю поверхів (3, 5 чи 7), на вершині яких ліпилися невеличкі храми великих богів, до яких вели парадні сходи в кілька маршів. Характерна для зіккурату строгість форм, що підкреслює його велич на фоні месопотамської рівнини. Походить зіккурат від традиційного старомесопотамського типу храму, які з 5 тис. до н.е. (як засвідчили розкопки Ереду) обов’язково зводились на високій платформі з цегли – вірогідно, для безпеки від розливу рік. Зіккурати слугували зазвичай також як обсерваторії, звідки жерці вели свої астрономічні спостереження.

Необхідність імпорту ресурсів привела до широких зовнішніх зв’язків “чорноголових”. Особливо великих успіхів досягла їх морська справа – в документах згадуються кораблі вантажністю до 100 тон. Вантажні комишеві судна в’язалися з велетенських бунтів берді і сміливо йшли в Індійський океан.

Вавилон вперше став столицею Південної Месопотамії за Хаммурапі (19 ст. до н.е.) і тисячу років був найбільшим містом Близького Сходу. Назва Вавилон буквально значить “Ворота Божі”. Саме у Вавилоні в каситський час (15 ст. до н.е.) вперше в історії було оформлено юридичний статус автономної міської громади – прообраз античного полісу та середньовічної комуни – базових центрів прискореного прогресу давнього та нового світу.

Востаннє столицею імперії Вавилон став за Навуходоносора II (605-562 гг. до н.е.); населення його досягло півмільйона людей. Через Євфрат до Нового міста на західному березі був перекинутий міст довжиною 123 м и шириною 5-6 м. Міст був поставлений на 8 цегляних стовпів шириною по 9 м кожен, додатково підсилених кам’яними плитами; пішохідний настил був дерев’яний і частково розбирався на ніч.

На північному кінці Старого міста у східного берега ріки знаходився великий царський палац, південніше, в історичному центрі міста – головне святилище вавілонян Есаґіла. Це була квадратна будівля, кожна сторона якої мала довжину 400 м, на типовій штучній платформі. Єдиний комплекс з Есаґілою складав розташований на південь від неї семиповерховий зіккурат Етеменанкі (шумер. “дім наріжного каменю неба та землі”) з площею підмурку 91,55×91,55 м і такої ж висоти; в Біблії його названо “Вавилонською вежею”. На вершині вежі стояв храм Мардука, збудований з покритої блакитною глазур’ю цегли та прикрашений золотом та дорогоцінним камінням. На будівництво цієї монументальної споруди за даними таблеток пішло майже 200 млн. цеглин.

Одним з чудес світу античні греки вважали знамениті “висячі сади Семіраміди” – взагалі-то зведені за наказом Навуходоносора II для його дружини-мідійки, яка нудилася в рівнинному Аккаді за горами рідного Ірану. Розташовувались вони на північний схід від палацу неподалік Брами Іштар під фортечною стіною і являли собою чотирикутник розмірами 42×30 м. Споруда стояла на стовпах з тесаного каменю, перекритих викладеними з цегли циліндричними зводами. Чотирнадцять однакових приміщень вздовж проходу, що їх розділяє; в одному з приміщень знаходилася криниця, звідки спеціальними підйомниками подавали воду на всі 6 терас садів. Над зводами, цегляною крівлею та асфальтовою гідроізоляцією було насипано ґрунт, на якому висадили екзотичні дерева та квіти. Для зрошення садів було вирите спеціальне водосховище, вода з якого спеціальними каналами відводилась також на зрошення довколишніх полів.

Ще одним дивом Нового Вавилону була Брама Іштар – єдина з восьми міських брам, вона була облицьована глазурованою цеглою та покрита рельєфом з драконами, левами, биками. (Зменшена реконструкція її зараз стоїть в Берлінському музеї.)

Новий Вавилон був і могутньою фортецею. Місто оточувала подвійна стіна з цегли, скріпленої розчином асфальту та перекладеної прошарками комишу. Зовнішня стіна мала висоту майже 8 м, ширину 3,8 м, а довжина її кола дорівнювала 8,3 м. Внутрішня стіна, розташована на відстані 12 м від зовнішньої, досягала 11-14 м у висоту та 6,5 м в ширину. Місто мало вісім брам. Крім цього, на відстані 20 м одне від одного було розташовано укріпленні вежі, а перед зовнішньою стіною на відстані 20 м від неї знаходився глибокий и широкий рів, наповнений водою (сюди замкнули один з євфратських каналів).

Поховальна архітектура мала менше значення, особливо в порівнянні з колосальними пірамідами Єгипту. Мавзолеї царів зводилися лише одного разу в історії країни – за часів III династії Ура. Після епохи “Царських гробниць” царі чорноголових витрачали гроші на армії, на життєво необхідні в країні, де не буває дощів, зрошувальні канали, на зіккурати, але не на посмертне життя. Ідея царів-богів, як вже зазначалося, в шумеро-аккадській культурі не прижилася.

Єгипет – дивовижна країна однієї річкової долини, все життя якої ліпиться на вузькій смужці вздовж Нілу. Причому люди жили тільки на східному березі – західний було віддано мертвим. З легкої руки античних греків Єгипет вважається ледь не цитаделлю всесвітньої мудрості, але в реальності існувала закрита від усіх тоталітарна держава з царями, що проголосили себе богами. За яскравим фасадом переможних імперських армій та гігантських гробниць і храмів стояло зубожіле населення, рівень життя якого значно поступався близькосхідним сусідам. Не кожен єгипетський селянин мав бронзову мотику – імпортний метал йшов майже виключно на зброю та на прикраси для палацу. Бронзовий та залізний вік тут затримувалися дуже суттєво порівняно з Месопотамією-Сирією-Анатолією (перший – майже на 2 000 років, останній десь на півтисячолітття!). Щоправда, складна система зрошувальних каналів, дамб та водогонів (типова для Давнього Сходу), що обслуговувала іригацію Нільської долини, забезпечувала країну сільськогосподарською продукцією з надлишком, але і тут Єгипет технічно відставав. Шадуф шумерського зразку, яким користувались Месопотамія та Сирія, набагато ефективніше, а для Єгипту система зрошення верхніх полів – над поймою – була критичнішою, ніж для суто рівнинних Шумеру та Аккаду. Єгипетський плуг “мареша” теж більш примітивний, ніж аккадський “епінну” з сівалкою. У цій країні не було міст, бо поруч з божественною владою фараона не могло бути іншої влади, тим більше громадської; не було ринків. Централізацію економіки та розподільне суспільство царських господарств та їхніх складів якнайкраще ілюструє такий факт: єгипетські писемні пам’ятки віком небагато поступаються шумерським (кін. 4 тис. до н.е.), але слово “купець” з’явилось у єгипетській мові лише через 1500 років – і то було запозичене з семітської.

Писемність Єгипту – система ієрогліфів, а матеріалом для письма слугував папірус – особливим чином оброблені стеблі місцевого комишу. Парадні написи карбувались на камені – цього матеріалу в країні вистачало і різьбярство єгиптян набагато вище за месопотамське.

Найбільших успіхів єгипетська цивілізація досягла саме у цьому: в обробці каменю та будівничій справі (кожен тоталітаризм тяжіє до монументальної архітектури). Недаремно греки зарахували єгипетські піраміди до складу семи чудес світу. При зведенні пірамід та храмів довелось вирішувати велику кількість технічних, інженерних та наукових задач. Найдавнішою формою піраміди була ступінчаста піраміда фараона Джосера у Саккара. Історія зберегла ім’я її архітектора – великого зодчого Імхотепа, якого через дві тисячі років Єгипет зарахував до числа своїх богів.

Завдяки заповненню пустого простору між уступами було створено тип класичної монументальної піраміди, найвідомішими з яких є комплекс біля Ґізи, збудований для фараоніф IV династії – Хуфу, Хафра та Менкаура. Будівельники відшліфовували кам’яні блоки та ретельно підганяли їх один до одного без застосування в’яжучого розчину. Всередині піраміди розташовувались численні приміщення, система коридорів, поховальна камера з саркофагом. Аби велетенська вага піраміди не завалила пустот внутрішніх приміщень, будівничі застосували простий, та дуже ефективний спосіб закріплення їхньої стелі за допомогою особливим чином нахилених кам’яних брил, що створюють подобу двоскатної стріхи. Поблизу піраміди будувались заупокійні храми фараонів, стіни яких прикрашалися рельєфами, що прославляли життя та подвиги царя.

А крім того, в Ґізі ще є Сфінкс. Великий Сфінкс, що стоїть біля піраміди Хафра, зазвичай вважається збудованим для цього ж фараона, але це спірне питання. По-перше, його не згадує жоден напис всередині піраміди Хафра, що принаймні дивно, якщо він для неї збудований. По-друге, він взагалі не згадується в джерелах аж до епохи Нового Царства! По-третє, “масове сфінксобудування” почалося в Єгипті лише в часи Середнього Царства, а статуї-гіганти, які можна порівняти з Великим Сфінксом за габаритами – “Колоси Мемнона” чи статуї Абу Сімбела – належать вже до періоду Нового Царства. Найдавніша згадка про скульптуру датується кін. 15 ст. до н.е. – Тутмос IV наказав відкинути від статуї пісок – тобто, вона вже стояла. Якщо її збудовано за фараона Хафри – чому ж тоді після цього 500 літ не будували інших сфінксів і 1000 років жодного разу не згадали про Великого? Ось це справжня, а не вигадана “загадка Стародавнього Єгипту”.

В епоху Середнього і особливо Нового царства широко розвивається храмобудування. Біля входу в храм зводяться могутні вежі, до яких ведуть алеї сфінксів, що символізують владу та мудрість фараонів (найвідоміша Алея Сфінксів у Фівах – Аменемхет III, 20 ст. до н.е., Середнє Царство). Розповсюджуються колонадні галереї та напівпечерні храми. Таким є храм цариці Хатшепсут у Дейр-ель-Бахрі (поч. 15 ст. до н.е.). Творцем храму був талановитий зодчий Сенмут, якого цариця наблизила до такої степені, що він носив офіційний титул “наближений до тіла фараона”. Єгиптяни вважали Сенмута винахідником нової форми обелісків: вузькі на всю висоту, до вершини вони ще звужені, так що здалеку виглядають велетенськими голками. Найбільшим з архітектурних комплексів Нового Царства був грандіозний храм Амона в Карнаку під Фівами. Колосальний колонний зал цього храму, збудований за часів Сеті I и Рамсеса II (14-13 ст.ст.), складають 134 масивні колони, розташовані в 16 рядів; 12 центральних колон великої зали мають висоту 21 м. Площа зали дорівнює 5000 кв. м. Другий знаменитий храм Амона було зведено Аменхотепом III (14 ст.) неподалік, у Луксорі; він має ромбоподібну в плані форму, немов огинаючи схил Нільської долини. При ньому стоять “Колоси Мемнона” (алея гігантських сидячих статуй фараона), яких греки теж іноді зараховували до чудес світу. В результаті чи то якоїсь химери вивітрювання – чи хитромудрого замислу скульптора – у вітряну погоду вони співають. Третій знаменитий храм був за Рамсеса II вирублений в скелях Абу Сімбела в Нубії (глибина печери – 65 м). Він знаменитий гігантськими статуями Рамсеса та написами, що містять “Епос Пентаура” – грандіозний шедевр царепоклонницької історичної брехні. Абу Сімбел мало затопити під час будівництва Асуанської греблі, і тоді під егідою ЮНЕСКО вчені майже півсотні країн прийняли в 1965 р. участь в перенесенні храму на нове місце вище схилами – “як величезної культурної цінності”. Останній гігантський храм Нового царства збудував останній помітний його фараон Рамсес III в Медінет Абу (також під Фівами, 12 ст. до н.е.).

Розвитку наукових знань сприяло спостереження за розливами Нілу, пошук можливості передбачити їхню інтенсивність, заздалегідь визначити, якого чекати врожаю. Для цього будувалися криниці-“ніломіри” с позначками рівня води, а багатолітні спостереження дозволяли правильно товкмачити їх дані. Крім того, Ніл завжди розливається в той самий місяць року, яке співпадає з появою на єгипетському небі зірки Сиріус. Це теж не залишилось без уваги і було занотовано в хроніках та в міфах. Проблема Нілу сприяла і розвитку географічних знань – адже у пошуках його витоків фараони один за одним (навіть Птоломеї) висилали експедиції вглиб Чорної Африки. Іншим напрямом “далекої географії” були плавання в “країну ароматів” Пунт (сучасні Еритрея – Сомалі). Пунт був відомий ще з часів Давнього царства, та найславетніше плавання здійснив флот цариці Хатшепсут; власне, саме повернення експедиції з Пунту і стало приводом зведення храму в Дейр-ель-Бахрі.

І наостанку слід зауважити різницю в підході до наукових знань в Передній Азії та Єгипті. Жерці месопотамських храмів нерідко займалися наукою: храми Гули тримали лікарні, храми Наннара славилися обсерваторіями тощо. Але було чимало і професійних вчених суто світських; шумеро-аккадська е-дубба – ні в якому разі не жрецька школа. А от в Єгипті все наукове знання було заховане від пересічної людини, становлячи таємницю жрецької касти; в Єгипті існували лише храмові школи для майбутніх священослужителів. І влада підтримувала своє духовенство, бо світська е-дубба месопотамського взірця найперше б розбила віру простолюду в божественність царів: кожний тоталітаризм мусить забезпечити свою владу невіглаством підданих.

Батьківщиною металургії був півострів, який в давнину звали просто Азією, а зараз Малою Азією. Найдавніші мідні та свинцеві вироби в світі походять з Чьойоню-Тепесі, поселення 9 (!) тис. до н.е. 7 тис. до н.е. датується метал знаменитого Чатал-Хюйюка, центру могутньої землеробської культури, “мегаполісу” мідного віку. Колись Мала Азія була надміру багата на метали – всі копальні давно виробили свою сировину, занадто давно вони почали свою роботу. Гірський хребет Тавру шумери кликали “Срібними горами”, але півострів поставляв майже всі можливі метали: залізо, мідь, свинець, золото, електрум (природний сплав золота зі сріблом) – власне, все, окрім олова. У 2 тис. до н.е. хети довели гірничу справу до такого рівня, що з тих часів і до візантійських основою економіки Малої Азії була саме гірнича справа, а не агрикультура, як у “нормального” давньосхідного суспільства. Та й “імперія” хетів не поступалась могутністю Єгиптові чи Ассирії; хоча знаменита війна з арміями Нового Єгипту Рамсеса II, попри перемогу хетів у великій битві під Кадешем, завершилася у нічию і розподілом сфер панування. В хетській Анатолії вперше в світі розпочався і залізний вік (при винайдення залізної металургії в Хетській державі ми згадували в минулій лекції – казус халібів). Падіння хетської імперії нічого не змогло змінити. Саме в одній з пізньохетських держав півострова, Лідії, в 7 ст. до н.е. вперше в світі почали карбувати монету (з золота та електруму). Лідія була настільки багатою країною, що ім’я її царя Креза увійшло в прислів’я.

Між Месопотамією та Єгиптом розташована область, яку зазвичай називають Великою Сирією, Сиро-Палестиною або Левантом. Тут стоїть найдавніше місто в світі – фортечні стіни Єрихону було зведено ще 10 000 років тому. Найдавніший центр “цивілізації” (міської писемної культури) в регіоні – Ебла між Халебом та сирійською течією Євфрату. В Еблі пристосували до власної мови давній клинопис; тут відкопано місцеву е-дуббу, шумеро-еблаїтські словники та великий архів. В Сирії не виникло великих імперій – географія завадила – але культура мало чим поступалася великим сусідам. А якщо й поступалася, то саме тому, що сусіди, користуючись військовою перевагою, активно грабували Сиро-Палестинський регіон; на цій ниві відзначились і Єгипет, і хети, і месопотамські царі (надто ассирійці). До речі, в цьому ж регіоні з’явилось і християнство.

А що найважливіше для нашої теми – тут розташовані міста-держави Фінікії: Тир, Сидон, Арвад, Біблос, Бейрут. В історію фінікійці потрапили найголовніше як великі мореплавці та великі торгаші. (До речі: “Біблія” – це від Біблосу: грецьке слово із значенням “книга” походить від назви міста, де елліни купували єгипетський папірус.)

Фінікія і справді була великим центром мореплавства та суднобудування – бо на Ліванському хребті росте кедр. Значна частина вдосконалень давніх суден була зроблена тут (мінімум: бойові біреми та “круглі” торгові кораблі, напрочуд суднохідні та довговічні). Активне мореплавство сприяло накопиченню астрономічних знань: в епоху суцільного каботажу фінікійські капітани воліли ходити по зірках по відкритій воді (“у морі бійся землі!”). Знамениті були портові споруди фінікійських міст, що включали мінімум дві (чи більше) захищені хвилерізами гавані та обов’язковий котон – вибитий у скелі прямокутний басейн, що слугував стоянкою та доком військових ескадр. Котон оснащувався спеціальними стапелями – полозками з ретельно відшліфованих каменів, які при необхідності щедро поливали олією, оточувався особливою стіною та був закритий для іноземця. Подібні споруди різних міст неодноразово описували давні автори, а значна їх частина вже й розкопана.

В містах Фінікії виникла перша в світі промисловість у точному розумінні цього слова: державні та приватні майстерні (ергастерії, говорячи грецькою), що працюють на ринок. Так склалося тому, що землі було мало (Арвад та Тир взагалі стоять на островах), рудних багатств на Лівані теж нема, а жити з чогось треба. Перша в світі харчова промисловість: рибу та рибні соуси, що їх поставляли іспанські фінікійські міста Гадер (Кадіс) та Малака, їло все Середземномор’я. Перша в світі “індустрія дрібничок”: амулети, прикраси, сувеніри; славилися фінікійські ювеліри та різьбярі по слоновій кістці (тоді у Північній Сирії ще водились слони); карфагенські амулети-личини з литого скла регулярно трапляються при розкопках наших античних міст (Ольвія, Тіра); не відставали й інші західні фінікійські колонії – іспанський Кадіс, Тарр на заході о-ва Сардинія, Ебес (балеарський о-в Ібіца).

Промислова металургія: купував Єгипет, купував Вавилон – тобто ті, у кого свого металу не було. За металами фінікійці ганялися по всьому Середземномор’ю. Тирійці обсіли своїми колоніями Запан (який і ми звемо на фінікійський лад Іспанією); про Піренейський півострів можна сказати те ж саме, що й про Анатолійський: колись тут було металів більше, ніж зараз по всій Європі, але все вироблене ще на початку Середньовіччя. На заході дісталися до олов’яних копалень Корнуолу, на сході – до “золотого Офіру” (єгипетський Пунт – Сомалі/Еритрея).

Склодувне виробництво – винахід не фінікійський, але продукція склодувних майстерень міста Сидона вважалась кращою в світі майже 2 000 років, до часу Хрестових походів! Майстерні відомі також в Тирі, Акко, Арваді, Бейруті, Сарепті. Сировиною слугував селітровий пісок, що часто зустрічається на левантійському узбережжі.

Знаменитий пурпур, “царська фарба”; фарбник виготовлявся з мушель murex. Якщо найкращим склом вважалося сидонське, то пурпур – тирський (за легендою, першим майстром-фарбником був головний бог Тиру Мелькарт). Але фарбницька справа була поширена по всій країні: купи мушель та майстерні розкопані в Сидоні, Бейруті та під Арвадом; на захід – до о-ва Могадор в Марокко та Канарських (там водиться murex і є фінікійські написи). Майстерні фарбників розкопано і в Карфагені – колонії тирських дисидентів в Африці (теж, до речі, фінікійський географічний термін – так називали себе карфагеняни: aforik = букв. “той, хто відділився”; тобто Африка в давньому сенсі слова – сучасний Туніс). Пурпур як такий не був монополією ханаанеїв, два види моллюска murex водяться по всьому басейну Середземного моря, але досягти рівня фінікійських фарбників не вдалося ані грекам, ані італікам. Фарбували тканини переважно власного виробництва, яке теж мало високий рівень (розкопано ткацькі майстерні Тира, Біблоса, Бейрута). Вовну для нього (за даними пророка Єзекеїля) Тир купував у сирійців Дамаска; Сидон прославили узорчасті лляні тканини. У Карфагена, на відміну від співплемінників, були власні земельні володіння, і вовна та льон були свої; місто славилося своїми килимами та подушками. Але іноді фарбували імпортний готовий вавилонський продукт найвищої якості – набагато пізніше імператор Нерон видав декрет, що “ассирійську тканину, пофарбовану тирським пурпуром” має право носити лише він, імператор Вічного Міста; порушник, звичайно, карався на горло.

В галузі технічних знань слід згадати також розробку багатоповерхового кам’яного домобудівництва. Воно представлене у більшості фінікійських міст, а півмільйонний Гадер та 700-тисячний Карфаген просто не могли б існувати без своїх чотири- та шестиповерхівок. Землі в перенаселених приморських містах завжди не вистачало (не лише Тир та Арвад, а й Кадіс, Сульх, Мотія та інші фінікійські міста стоять просто на островах), і коштувала ця земля так же дорого, як у нас зараз, тож довелось якогось виходити з тупику. Вийшли. (Римляни, запозичивши ідею, придумали назву: багатоповерхівка – це insula = “острів”.)

Ну, і найголовніший винахід фінікійців, який до сих пір впливає на культуру майже будь-якого народу світу (крім китайців та японців) – алфавіт, система письма, заснована на відповідності орфографії з фонетикою (один звук – одна буква).

Відповідно до всього викладеного вище, Фінікія мала високий рівень науково-технічних знань: вже на рубежі ер Страбон вважав, що у фінікійців найкращі в світі астрономія та арифметика – і це на фоні Греції та Вавилону! І не лише високий, а й такий, що знаходить собі попит в економіці і навіть за кордоном. Сіонський храм цареві Соломону будував фінікієць Хурам-Абі – своїх майстрів у Ізраїлі не знайшлося, запросили з дружнього Тиру. Через сто років (9 ст. до н.е.) за словами Біблії, знову ж таки тирські майстри звели ізраїльському цареві Ахаву “будинок із слонової кістки”. Його знайшли в 1930-хх рр. французькі археологи при розкопках Самарії – всього було зібрано понад 15 000 (!) різних пластинок (от слони тепер в Сирії і не водяться...). Ще більше виробів фінікійських ювелірів та різьбярів по слоновій кістці дали розкопки ассирійських столиць 9-7 ст.ст. до н.е. Кальху та Ніневії; там, щоправда, працювали майстри, насильно переселені з батьківщини “царями кривавого Ашшуру”. Вже у 360-хх рр. грецьких Фівах трапилася історія, схожа на ізраїльську: сухопутна Беотія вирішила вийти в море – війна точилася з Афінами, а проти тих без флоту робити було нічого. Найняли фінікійця, карфагенянина “Нобаса” (тобто Ганнібала). Річ у тім, що Фіви за міфом заснував тирський царевич Кадм, Карфаген теж тирська колонія – рідня тобто; от і попросили допомоги від родичів. Пунієць приїхав, збудував флот, беотійська ескадра вийшла в море і навіть не була розбита; а Ганнібалу поставили проксенічний (проксенія – система гостинності у давніх греків, коли іноземець оголошується “бажаним гостем”; проксен має режим найбільшого сприяння у місті чи у людини, з якою він зав’язав такі зв’язки; в свою чергу, на своїй батьківщині проксен так само сприяє своїм контрагентам, коли вони до його міста приїздять; є проксенія між людьми, між містами, є й така, коли іноземець, чиї послуги були дуже важливі, стає проксеном цілої держави – це і є казус “Нобаса”) декрет, звідки ми все це знаємо. Додамо до цього, що дві вагомі давньогрецькі філософські школи – найдавніша мілетська (т.зв. “фізики”) та стоїчна – завдячують своїм заснуванням фінікійцям, що мешкали та працювали в Елладі, Фалесові та Зенонові Кітіонському відповідно.

Колоніальні фінікійські міста, які не знали царської влади, після ассирійського завоювання метрополії і досягнення політичної незалежності доволі швидко еволюціонували в поліси античного типу. Недаремно в “Політиці” Аристотеля Карфаген є одним з чотирьох базисних взірців типового полісного устрою поруч з Афінами, Сіракузами та Спартою. Середземноморські зв’язки з грецьким світом фінікійці мали ще з мікенських часів, та й грецький алфавіт запозичений у фінікійців безпосередньо. Відтак за умови тісних зв’язків та типологічного споріднення цивілізації у Карфагені високого рівня досягла раціональна наука елліністичного типу; працювали в африканській метрополії і грецькі вчені. Імена деяких карфагенських науковців, найбільше пов’язаних з еллінським світом, нам відомі (історик Харон (4 ст. до н.е.), математик 5 ст. до х.е. сицилійський грек Мільтіад, “батько агрономії” Магон (4-3 ст. до н.е). В елліністичному Карфагені була друга за числом одиниць бібліотека античного світу – 500 тисяч зшитків; більше було лише в славнозвісній Олександрійській Бібліотеці. Але все було знищене римлянами в 146 р. до н.е. – разом з усім містом.

Найдавніша цивілізація Індії, що умовно зветься “індською” або “протоіндійською”, або археологічним терміном “культура (чи цивілізація) Хараппи”, датована III тис. до н.е. Її характерні риси свідчать про її цивілізаційну самостійність, попри широкі контакти з шумеро-аккадською Месопотамією (але самі контакти налагодилися лише тоді, коли Хараппа досягла такого рівня, аби самою активно торгувати на месопотамських ринках, не раніше – сировинним придатком шумерського виробництва вона не була, хоча торгувала значною мірою саме сировиною на кшталт слонової кістки, цінних порід дерева, сердоліку, бавовни тощо). Піктографічна писемність протоіндійської культури теж не позичена з Шумеру чи Еламу, а власна, але її майже не розшифровано через невідомість мови. Лише загально встановлено, що це якась протодравідійська говірка (сучасні дравіди Південного Індостану прийшли безумовно з півночі; в басейні Інду досі мешкають рештки дравідомовних брагуї), але загальновизнаного читання хараппської піктографії поки що не існує.

Сільськогосподарські культури Хараппської цивілізації, однак, мають переважно саме близькосхідне походження (лише рис був запозичений з індокитайського центру неолітичної революції). Але протоіндійці і самі дещо внесли до світового набору культурних рослин – у першу чергу бавовник та цукрову тростину. Крім того, доместикували слонів – для військових, транспортних та лісозаготівельних нужд.

Основним будівельним матеріалом була цегла, з якої зведено споруди у великих містах Хараппа та Мохенджо-Даро та низці менших. Міста оточувалися могутніми стінами, всередині виділялася обов’язкова цитадель. В Мохенджо-Даро в цитаделі знаходилося зерносховище, монументальний палац правителя, критий ринок та (священний?) басейн. Численні майстерно збудовані криниці забезпечували надійно налагоджене водопостачання. Система міської каналізації Мохенджо-Даро – найкраща на Давньому Сході. При багатьох домах розкопані спеціальні відстійники, звідки брудна вода виводилася з міста по викладених цеглою водогонах. Зате ні в цій столиці, ні в дещо меншій за площею (та певно, населенням) Хараппі досі не знайдено жодної великої будівлі, яку можна було б впевнено вважати храмом.

В ареалі хараппської цивілізації розкопано один з найбільших портів стародавнього світу – Лотхал на п-ові Катхіявар (штат Гуджарат). Розкопано доки, причали, складські приміщення. Судна у протоіндійців були як у Шумері та найдавнішому Єгипті – комишеві. Комишеві судна взагалі мають перевагу перед звичними нам дерев’яними по двох пунктах: вони принципово не тонуть (це, власне, плоти) і їх легше зробити великими за вантажністю; але ці переваги повністю нівелюються занадто коротким терміном служби. Торгівельні зв’язки Хараппи простягалися від Ємену на заході до Нусантари (Індонезії) на сході; на півдні Тур Хейердал знайшов хараппські артефакти на Мальдівах. А на Мадагаскарі колись був знайдений скелет вимерлого гігантського нелітаючого птаха епіорніса, на його нозі якого – бронзове кільце з написом протоіндійськими піктограмами.

Величезна територія хараппської цивілізації, що охоплює всю долину Інду, Мекран та п-ів Катхіявар, характеризує на дивовиж однорідна матеріальна культура, у якій виділяються лише два великих міста-столиці (що лежать на протилежних кінцях долини Інду). Тому чимало вчених впевнено ведуть мову про “протоіндійську імперію”. Скоріш за все, саме імперський характер суспільства і призвів його до культурного застою та відсутності гнучкості в несприятливих умовах. А умови були несприятливі двічі: різко погіршилася екологічна ситуація (почався посушливий кліматичний етап, Інд почав змінювати русло, додамо й те, що Мохенджо-Даро загинув скоріш за все в результаті грандіозного землетрусу), а з півночі почалося поступове проникнення арійської гілки індоєвропейців. Імперія не зуміла впоратися з проблемами і у 2-й пол. 2 тис. до н.е. Північну Індію поступово зайняли індоарії.

Ранньоарійська епоха в історії Індії зветься ведичною за назвою священних книг індоаріїв, “Вед”. Ідеологічним фоном епохи стало різке соціальне розшарування суспільства на варни, під час якого всі підкорені етноси було зараховано до соціально пригноблених суспільних страт. І досі варновий розподіл в Індії має виразний расовий характер. Давня та середньовічна Індія майже не знала рабовласництва – але це тому, що його роль виконувала система варн, де нижча варна шудрів була приречена на довічне слугування арійським переможцям. У матеріальному відношенні арійське завоювання було кроком назад в економіці та культурі субконтиненту – археологічний еквівалент аріїв, т.зв. “культура сірої кераміки”, набагато нижча за рівнем від протоіндійської, але це вже була епоха залізного віку – епоха “варварства” та блискучого епосу (“Махабхарата”), а заодно і культурного розвитку “від самих початків”. В ведичний період великих споруд не будували, навіть культових – це прямо протирічить ідеології “Вед”, що дуже неприхильно ставляться в цілому до міст як таких; до того ж будували у тодішній Індії взагалі з дерева, споруди з якого в місцевому надвологому кліматі нестійкі.

Поступово, в середині 1 тис. до н.е. починає виділятися держава Маґадха (сучасний штат Біхар) в поріччі Гангу, що першою стає на шлях розвитку міської цивілізації та розпочинає поступове об’єднання індоарійських держав. З Маґадхи постала перша індійська імперія Маур’я, названа за родовим іменем її засновника Чандрагупти, що після походу Олександра очолив спротив індійців завойовникам. Внук Чандрагупти Ашока був найславетнішим представником династії, за його правління вона досягла найбільших обширів. Відомий Ашока і тим, що порвав з традиційною варновою системою, прийнявши “протестантський” буддизм (сам Сіддхартха Гаутама був уродженцем сусіднього царства Каші зі столицею в Варанасі, але проповідував по всій долині Гангу, і центром першої буддійської общини стала саме столиця Маґадхи Раджаґріха (нині Раджгір)). В епоху Маур’я в будівництві перейшли від традиційного дерева до каменю. Палац Ашоки (описаний давньогрецькими авторами) зберігся досі в імперській столиці Паталіпутрі (нині Патна). Його гіпостильна зала відверто копіює ападану Дарія I в Персеполі, тобто іранський взірець епохи Ахеменідів – класичний прояв “версальського ефекту” запозичення престижної архітектури.

Поступово арійська Індія, посилена встановленням нормальних зв’язків з дравідійськими етносами, що закріпилися на Півдні, перетворилася в ту класичну традиційну Індію, яку ми зазвичай уявляємо.

Високого рівня досягли індійці в гуманітарній сфері, чому сприяла божественна святість “Вед”, а відтак – необхідність точного розуміння їх вже мертвої мови.

Найкраще відомі досягнення давніх індійців в області астрономії та точних наук. Було розроблено сонячний календар: 12 місяців по 30 днів плюс додаткові дні. “Сіддханта” – анонімна збірка астрономічних трактатів (1-2 ст.ст. н.е.) містить геоцентричну теорію з нерухомою Землею; але також містить таблиці синусів для розрахунку місцезнаходження планет по відношенню до екліптики та небесного екватору, запис спостережень про різницю дня та ночі у різних частинах Індійського субконтиненту. Початковими розділами “Сіддханти” є виклад математичної теорії, що містить найдавнішу відому нам позиційну десяткову систему з цифр та нуля, де нуль є також математичною категорією. Систему вже в Середньовіччя запозичили на Близькому Сході і до Європи вона дійшла під назвою “арабської” (а самі араби чесно звуть “індійською”). Індійські вчені широко застосовували скорочене позначення невідомих величин та їх ступенів початковими буквами відповідних назв.

Відносно практичних знань індійців в механіці, гідростатиці, хімії, можна скласти уяву по їх досягненням в галузі будівництва храмів, гребель, суден, по їхнім успіхам в металургії (секрет індійського булату був розкритий лише наприкінці 19 ст. н.е. російським інженером Аносовим), у виготовлені фарб, ліків, отрут та протиотрут. Наприкінці епохи давнини починається зовнішня експансія індійської цивілізації, що призвела до масової індизації сусіднього півострова, який став Індокитаєм (при тому, що власна цивілізація Південно-Східної Азії була дуже висока, і сама Індія чимало з неї запозичила), та островів Нусантари (Індонезії), а також завдяки буддизму призвела до проникнення багатьох елементів індійської культури в Середню Азію і Китай.

З глибокої давнини складаються особливості цивілізації Давнього Китаю. Найдавнішим свідченням початків цього шляху є неолітичні культури басейну Хуанхе, засновані на вирощувані проса та розведенні свиней. Найбільша та найвідоміша з них, Яншао, за два тисячоліття свого існування (сер. 5 – поч. 3 тис. до н.е.) і склала першу основу “найпрадавнішого Чжунґо”. У 3 тис. до н.е. протоханьска культура отримала суттєвий поштовх до свого культурного розвитку з боку того ж таки індокитайського центру, звідки була запозичена бронзова металургія. До того ж давній Китай не був моноетнічним, лише половину його складали власне хуася, носії “просових” культур басейну Хуанхе. Друга половина належала культиваторам рису басейну Янцзи, представникам культури “прото-Індокитаю”, з яких потім постали могутні давні царства Чу, У (Нґуа) та Юе (Юат), і їхній етнос не був хуаським (протокитайці називали етноси басейну Янцзи загальним терміном жяоті (сучасне цзяочжі)). Ця поліетнічність та складений характер первинної культури, що завдяки різкому підйому бронзового віку перетворилася на цивілізаційного лідера Далекого Сходу, має виразну аналогію в початковій історії її близькосхідного відповідника – цивілізації Шумеру-Аккаду.

Первісна письмова фіксація одного з діалектів давньокитайської мови належить епосі династії Шан (або Інь; 16-11 ст.ст. до н.е.); в цей період склалася традиційна політична імперська вертикаль у вигляді типової деспотії, а хуася завдяки писемності отримали культурну перевагу над етносами-сусідами. В ідеології виявлене вже абсолютне домінування культу обожнених предків (власне, цей культ є спільним для хуася, етносів басейну Янцзи і всього Індокитаю). В наступні часи Західного Чжоу (1027-771 рр. до н.е.) фактично вже склався “традиційний Китай” з “синами Неба”, зачатками майбутньої бюрократії тощо. Саме в цю епоху перші ж хроніки фіксують наявність давніх держав в басейні Янцзи. Політичне, культурне, а відтак і етнічне взаємопроникнення хуаської та жяотійських культур продовжилось в епохи Розділених Царств (Лєґо; 771-476 рр. до н.е.) та Воюючих Царств (Чжаньґо; 476-221 рр. до н.е.) – епохи, до яких належить основний хребет китайської культурної спадщини, народження національних філософій-релігій конфуціанства та даосизму, а також складення літературної мови веньян (яка проіснувала до 19 ст. н.е.). Південний внесок в цю ханьську культуру був дуже вагомим – достатньо згадати, що чусцями були великі філософи Лао-цзи і Мо Ді та “батько китайської поезії” Цюй Юань. У подальшому населення басейну Янцзи асимілювалось повністю, китайці зараз вважають себе монолітним етносом.

Окремішність та рівноправність далекосхідної цивілізації поруч обох західних – європейської та близькосхідної (які розійшлися з єдиного кореня заледве в 1 тис. до н.е.) – яскраво показують повсякденні культурні дрібнички: так, китайська доба складається з 12 часових відрізків, а музика оперує п’ятьма нотами. “Китай – це не просто інша країна, це інша планета” (Мірча Еліаде).

Дуже своєрідним є китайське землеробство, де рано розвинулося трипілля. Китайці першими в світі почали застосовувати органічні добрива: їх розсіювали перед посівом та під час росту рослини. Широко розповсюдились біологічні методи війни із шкідниками. Так, цитрусові рятували від паразитів за допомогою жовтих мурашок, хризантеми та піони – за допомогою богомолів; жаба є поважною твариною в китайському світосприйнятті – саме за те, що вона харчується шкідливими комахами. Найбільш уславленою та прибутковою галуззю сільського господарства та довгий час монополією Чжунґо було розведення тутових шовкопрядів (і відповідно, виробництво шовку). З 1 ст. до н.е. почали вирощувати чай, листя якого спочатку працювало ліками, а потім придумали і тонізуючий напій. Аби його приготувати, воду слід кип’ятити; тож ханьці фактично перестали вживати сиру воду, яка в усі часи була розсадником епідемій, що спустошували давні держави. А оскільки стався цей перехід на чай у сиву давнину, то саме тому китайці зараз є найчисленнішим народом світу (індійці теж майже з тих самих часів п’ють той самий чай).

З епохи культури Луншань (3 тис. до н.е.) починають розвиватися будівельні прийоми, що надали характерні риси традиційній китайській архітектурі. Основу конструкції давньокитайської споруди складають не стіни, а стовпи каркасу, що приймають на себе вагу даху, а також балки, що їх поєднують. Будівлю зводили на спеціальній платформі-стереобаті. Власне стіни викладали з утрамбованої глини (цегла з’явилася лише в 2-1 ст.ст. до н.е.), дах покривали черепицею.

Чанчен – Велику Стіну, найуславленіший витвір давньохуаської цивілізації – як узагальнену систему почав будувати бл. 215 р до н.е. об’єднувач Китаю імператор Цинь Шихуан. Це споруда, у світовій історії унікальна – штучний кордон цивілізації в умовах, коли природного не існує. Захисні вали не рідкість, ще царі III династії Ура намагалися відгородити ними долину Євфрату від кочовиків Сирійського степу. Інки збудували вал у передгір’ях Анд на межі Гран Чако та аргентинської пампи для захисту від набігів войовничих гуарані; можна згадати і Змієві вали середньовічної Русі в Середньому Подніпров’ї. Багато валів набудували римляни: Адріанів та Антонінів в Британії, Траянові в Дакії, Тріполітанський проти кочовиків Сахари, Євфратський на кордоні з Аравією, Реційський між витоками Дунаю та Рейну. У римлян була і “межа цивілізації” – лімес в Європі з його системою сторожових веж та легіонних таборів. Але всі ці вали – земляні насипи, та й не дуже довгі, а гігантська лінія римського лімесу йшла вздовж природного кордону – реально ним слугували течії Рейну та Дунаю. І лише китайці насправді збудували стіну.

Як її будували – окрема страшна тема. “Китайський Геродот”, великий історик Сима Цянь на початку 1 ст. до н.е. писав: “Зривали гори, засипали ущелини, прокладали прямий тракт. Як дешево цінували вони працю простого народу!”. Існувала така страта – замурувати в Стіну. Будівничі бунтують – бунтівників туди ж. Та й просто померлих на будівництві – так дешевше та швидше, ніж копати могили. Легенд про замурованих у Чанчен в Китаї десятки. Незважаючи на свій неабиякий державний хист, незважаючи на те, що він вперше в історії об’єднав країну, – Цинь Шихуан залишився у пам’яті ханьців кривавим нелюдом.

Будівництво іригаційних споруд потребувало розвитку практичної математики та астрономії. Не будувати їх в Китаї неможливо: Жовта Ріка Хуанхе тече лесовими ґрунтами і регулярно намагається змінити русло; коли це їй вдавалося – були грандіозні катастрофи, з мільйонами жертв. Перший переможець норовливої ріки – міфічний імператор Юй, перший будівник дамб та каналів, саме за це діяння одержав трон та титул “Великого”. Будівництво каналів вже у давнину було вельми масштабним.

Масштабним було і будівництво доріг: шляхова сітка імперії Пізньої Хань бл. 200 р. н.е. мала довжину майже 32 тис. км – серйозна цифра навіть у наші часи (хоч і мізерна для гігантської площі Чжунґо).

Якщо шумери були піонерами світового нафтопромислу, то у вугільній галузі гірничої справи першість належить Китаю. У газовій теж: природний газ знаходив застосування у видобутку солі; газ у цілях безпеки змішували з водою та використовували як паливо для випаровування соляного розсолу. В пошуках підземних соляних розчинів та покладів газу вже з епохи Хань почали справжні бурові роботи. Спочатку копався котлован до твердої породи, а потім у справу йшов бур з чавунною голівкою. Досить швидко газ почали використовувати й для опалення домівок (а на газові труби йшли стволи бамбуку).

Осмислення прикладних знань та початки теоретичної науки розвиваються шляхами, аналогічному Вавилону, Греції або Індії. 2 ст. до н.е. датовано трактат “Математика у 9-ти книгах” – математичний компендіум, подібний до “Початків” Евкліда. В ньому зафіксовані правила дій з дробами, пропорції та прогресії, алгоритм Евкліда, теорема Піфагора, застосування подібностей прямокутних трикутників, формули для піфагорових чисел, рішення системи лінійних рівнянь. За своїм призначенням ця книга – керівництво для землемірів. Найдавніші відомості з астрономії та астрології містяться в спеціальних розділах “Історичних записок” великого Сима Цяня, який за фахом був саме астрологом. За його даними, перший каталог зірок було складено в 4 ст. до н.е. астрологом Ши Шенєм; пізніше з’явився зоряний каталог Чжан Хена (див. нижче). В кін. 1 ст. до н.е. Фань Шен-чжи написав спеціальний трактат про сільськогосподарську техніку.

Але в цілому природничі та точні науки в Китаї цінилися невисоко. Еліта та чиновники приділяли увагу найперше наукам гуманітарним, філософії, літературі, політиці. Більшість відкриттів було здійснено наперекір пануючій ідеології. Іншою рисою китайської цивілізації був прямий наслідок високої здавна густоти населення в країні – неактуальність технічних вдосконалень. Адже задача більшості технічних вдосконалень – це економія людської праці, а в перенаселеному Чжунґо робочі руки знаходилися завжди в надлишку.

Однак парадоксальним чином саме Китай став батьківщиною дуже багатьох винаходів всесвітньої ваги.

Один з найважливіших винаходів – папір. Найдавніші відомі нам ханьські книги було написано на дощечках з бамбуку. В 5-4 ст.ст. до н.е. почали писати на сувоях шовку. Винайдення нового матеріалу для письма китайські вчені датують приблизно 3 ст. до х.е. Найдавніша згадка паперу в письмових джерелах – доповідна євнуха Цай Луня, 105 р. н.е. – пов’язана с пропозицією про вдосконалення матеріалів, що застосовуються для його виробництва: “запропоновано виготовляти з пеньки, ганчір’я, старих рибальських сітей, кори дерев та конопель”. В доповідній Цай Луня описаний і самий процес виробництва. Для виготовлення паперу дерев’яну кору, коноплі, ганчір’я довго варили у великому чані. Отриману волокнисту масу розкладали на чотирикутній сітці, щоби стікала вода. Частково висихаючи, волога маса приймала форму нещільних листів, які потім досушували на стінах. Можливо, у якості сировини первісно використовувалися очіски, отримані в процесі вироблення шовкової вати, а можливо, і власне шовкових сувоїв для письма (такі існували). Принаймні, в ієрогліфі “чжі” (= “папір”) ліва його частина має значення “нитка шовку”.

Ще один китайський винахід – лак. Його більш ніхто й не міг зробити, бо лакове дерево є ендеміком хребтів, що відділяють басейн Хуанхе від басейну Янцзи. Отримують лак так само, як березовий сік чи каучук. Одне дерево може дати максимум 50 г лаку за один раз. Використовувався лак дуже широко, можна сказати, що лакували все, що на очі спадало. Найдавніший відомий нам лакований виріб – труна іньської імператриці Хао (13 ст. до н.е.).

Достатньо рано було відкрито лиття чавуну. 119 р. до н.е. датований імператорський рескрипт про монополізацією державою добування солі та виробництва чавуна (через 15 років монополію відмінили, бо вона, як будь-яке адміністративне втручання в економіку, зиску не дала). Реальна поява сталі в Китаї датована за археологічними даними ще епохою пізнього Чжаньґо (4-3 ст.ст. до н.е.) і маркована знахідками на території ледь не всіх семи “Воюючих Царств”, як хуаських, так і жяотійських (Чжао, Янь, Чу, Цинь тощо). До речі, піонером опанування виробництва, здається, стало саме південне Чу (хоча перша письмова згадка залізного виробу походить з Півночі – царство Цзинь, 513 р. до н.е.). В 31 р. до н.е. чиновник Ду Ші подав доповідну про винахід доменної печі.

На початку 2 ст. н.е. видатний вчений Чжан Хен (бл. 78-139 рр.) створив ряд точних приборів та механізмів; серед його винаходів – небесний глобус та перший в світі сейсмограф (який працював на пристойні відстані до 500 км). Але Чжан Хен був не лише винахідником, а також відомим математиком та астрономом. В астрономічному каталозі Чжан Хена виділено 124 сузір’я (враховано понад 2 500 зірок!).

Китай є також батьківщиною компасу (“чжи нань” = букв. “той, що показує південь”); за легендою – ще у 3 тис. до н.е., але реально скоріше ближче до 3 ст. до н.е., до якого відноситься перший його опис в трактаті Хень Фей-цзи. Китайський компас традиційно вказує саме на південь і, власне, його було винайдено не для моряків, а для сухопутних караванів в пустелях на Шовковому шляху.

Якщо бути точним, то компасів ханьці винайшли аж два типи. Предком першого була ложка для гадання геомантів (“фен-шуй” = “вітер-вода”), що крутилася в колі, розкресленому під астрологічні знаки, сторони світу, добрі та погані дні і подібні “прибамбаси для волхвів” (Умберто Еко). Хень Фей-цзи як раз і описує подібну ложку, вказуючи, що і вона, і її коло для гадання намагнічувалися – це була нова для його часу мода, раніше подібні ложки робили дерев’яними. Форма ложки імітувала Небесний Ковш, Велику Ведмедицю (нагадаємо, це пристрій для роботи ГЕОмантів). Саме цей варіант застосовувався у пустелях і перекочував до моряків, причому останні швидко замінили популярне сузір’я на суто водяних істот – черепашку або найчастіше рибку. Другий варіант компасу, той самий, що датовано часами міфічного Жовтого Предка Хуанді, описано, як “візок, що вказує на південь”. Описи джерел дуже докладні, тому китайські вчені без особливих проблем реконструювали обидва пристрої. З першим все ясно – громіздкий, та звичайний компас, а ось другий виявився з сюрпризом. Це компас, але не магнітний, а механічний. При повороті коліс спеціальний механізм передавав їх оберт так, що фігурка зберігала свій заздалегідь виставлений напрям. Механізм складний, а тому навряд чи датований часом старшим за пізньоханську епоху (1-3 ст.ст. н.е.), тим більше, що вперше згадується в джерелі 5 ст. н.е.

Але і це ще було не все. Китайське Середньовіччя буде відмічене цілою низкою інших важливих винаходів, серед яких друкарський верстат, фарфор, порох тощо.

В Новому Світі, хоч і з значним запізненням, теж виникали високі ранньоісторичні цивілізації. У т.зв. Месоамериці (Мексика та прилеглі з півдня території) однією з найдавніших самобутніх культур була загадкова культура ольмеків на південно-східному узбережжі Мексики, що розвивалася у 1 тис. до н.е. За доволі примітивної землеробсько-рибальскої культури (рівень, який в Месопотамії мав місце приблизно в 5 тис. до н.е., в Китаї в 3 тис. до н.е.) заслуговує на увагу ольмекська архітектура. Поселення Ла-Вента на піщаному острові посеред болота мало чітке планування, а усі найважливіші споруди, збудовані на пласких вершинах усічених пірамід, було строго зорієнтовано по сторонах світу. Інший центр, Сан-Лоренсо, нараховує близько 200 будівель, зведених на крутому та зривистому штучному плато висотою 50 м. Так досягалася незалежність від сезону дощів (берег Мексиканської затоки – ареал культури ольмеків – зараз носить промовисту назву Тамоанчан = букв. “країна дощу”). Особливим досягненням місцевих інженерів-будівельників був водопровід – кам’яний жолоб з U-подібних базальтових каменів, поставлених вертикально один на інший впритул одне до одного і закритих зверху кам’яною пластиною на кшталт кришки шкільного пеналу. Ця своєрідна водогінна труба лежала під насипним ґрунтом. Інше ольмекське “диво” – велетенські базальтові статуї, вагою до від 5 до 40 тон, розташовані часом на відстані 40-50, а іноді й 100 км від каменоломні. А у ольмеків же не було ніяких тяглових тварин.

Якщо ольмеки, на думку частини вчених, є “культурою мадре”, найдавнішою ланкою месоамериканської цивілізації, то цивілізація народу майя – це її безумовний апогей. Розвиток цивілізації майя розпочався синхронно ольмекам ще у 2 тис. до н.е., а класичною її добою вважаються період 3-9 ст.ст. н.е.

Усі споруди майя незалежно від їх призначення зводились на фундаментах-насипах пірамідальної форми. Для всієї Месоамерики характерні ступінчасті платформи теокаллі, що за конструкцією дещо нагадують месопотамські зіккурати – ступені та храм на верхній платформі; щоправда, чітко виражених ярусів теокаллі не має.

Мали майя і спеціальні стадіони для гри в тлачтлі (ацтекською) або пок-та-пок (мовою майя) – “месоамериканський баскетбол”. Кільце в тлачтлі розташовувалось у вертикальній площині, м’яч не можна було бити кистями рук та ступнями ніг. Каучуковий м’яч був важким, а команди мали право на силові прийоми – тож було розроблено спеціальну захисну амуніцію, що дуже нагадує сучасну хокейну, з масками для обличчя включно. Це була ритуальна, культова гра – переможену команду приносили в жертву богам на найближчому олтарі (хоча деякі вчені вважають, що в жертву приносили якраз переможців).

У математиці майя використовувалась двадцяткова система рахунку с позиційним принципом. Точкою позначали одиницю, рискою – п’ятірку. Двадцятою цифрою був нуль, причому не лише як цифра, але й як математична категорія (на пару століть раніше за Індію!).

В календарі майя було два роки – ритуальний 260-денний та сонячний; останній – точніший за григоріанський. Історія ділилася на “сонця” – епохи, кожну з яких завершувала світова катастрофа. На момент приходу іспанців у майя закінчувалося четверте “сонце” (у астеків – п’яте; що цікаво, у представників зовсім іншої культури, інків, теж йшов “п’ятий вік”). Подібно до індійців, майя залюбки оперували велетенськими числами “попередньої світової історії” і нульовою датою їхнього літочислення був 3113 р. до н.е. – час, коли предки майя жили ще в ранньому неоліті (нагадаємо, що в Месоамериці на час конкісти все ще був ранній енеоліт). Тиждень у майя був 13-денний, з того самого числа 13 складалося й число зодіакальних сузір’їв (відгомін того, що у сонячному році не 12, а саме 13 повних місячних циклів-місяців). Славилися майя й своєю астрологією.

Якщо давні цивілізації Месоамерики до самого кінця залишалися ранньоенеолітичними, то в культурному ареалі Центральних Анд (Давньому Перу) вже близько середини 1 тис. н.е. в найрозвиненіших регіонах почався бронзовий вік.

Такими регіонами були північне (археологічна культура Мочіка) та південне (культура Наска) узбережжя Перу, а також нагір’я (альтиплано) довкола озера Тітікака в Перу та Болівії (культура Тіауанако). Ці три культури й були найвищим проявом андійської цивілізації в “класичному” 1 тис. н.е. Широко відомі багатюща за формами, сюжетами та фарбами кераміка Мочіка (скоріш за все – відтворення невідомих нам міфів), кам’яні рельєфи Тіауанако, бавовняні тканини та мумії Наска (щоправда, мумії первісно отримувалися випадково, просто ґрунти в ареалі культури дуже солоні; це підмітили і почали свідомо муміфікувати померлих). Не менш відомі і “сенсаційні родзинки” цих культур. В Наска це знаменита долина рельєфів у вигляді низки вирізаних просто в землі багатометрових фігур людей, звірів та монстрів (за найбільш вірогідною думкою, вид відкритих святилищ). В культурі Мочіка – багаті ювелірні колекції з дивом не пограбованих могил вождів-жерців у Сіпані в долині річки Ламбайєке. В Тіауанако – Брама Сонця (найзнаменитіший взірець згаданих кам’яних рельєфів), а особливо храмова піраміда Акапана: сім ярусів, невеликий ставок на вершині та система дренажу, завдяки якій вода зі ставка постійно стікала по стінах споруди семиповерховим водоспадом. Акапана невисока, всього 15 м заввишки, і цегляна – будували в Андах, навіть в гірському Тіауанако, де доставало майстрів-каменярів, а тим більше сировини (гори!), все ж таки майже виключно з цегли. Специфічної конічної цегли, круглі денця якої створювали лінії фасадів. Конічна цегла є однаковою що на узбережжі, що в горах, незважаючи на те, що культури, і вочевидь, народи с’єрри та кости (гір та берегу) мали зовсім різний генезис та типи культур. Аж до інкської епохи камінь в Андах йшов переважно на скульптури, а не на будівлі.

Географічне положення приморських областей Перу, де розташовано цивілізації Мочіка та Наска (та низка менш розвинених), є дуже своєрідним. Запаси води стікають з близьких до берегу Анд в Тихий океан у вигляді маленьких річок, але загалом коста має дуже посушливий клімат – тут немає постійних вітрів з океану на берег, тож немає й дощів (роками). Тому здавна нагальною потребою населення узбережжя став розвиток систем зрошення, в тому числі акведуків, що спускалися б з гір. В 14-му чи на початку 15 ст. н.е. в царстві Чіму (нащадки Мочіка) примудрилися прорити 70-кілометровий канал між долинами сусідніх річок Моче та Чікама через кряж півкілометрової висоти!

Своєю географією ланцюжку витягнутих вздовж берега річкових долин Перу нагадує Єгипет. І не лише цим. Андійська цивілізація із ще більшим за Давній Єгипет правом може бути названа тоталітарною. Для давніх перуанців, так само, як для давніх єгиптян, було невідомим, що таке ринок і як продукти можна отримувати не з палацового складу. Тож не дивно, що політичний розвиток йшов в Андах у напрямку кристалізації суто імперських структур.

Першу таку спробу маркує у 7 ст. н.е. археологічна культура Уарі на Центральній с’єррі; її носіям вдалося підкорити значну частину нагір’я (хоча Тіауанако чи то себе відстояло, чи то з таким супротивником не ризикнули взагалі мати справу), повністю захопити Центральне узбережжя, витіснити Мочіка з південної частини північної кости та змусити Наска сплачувати собі данину (це марковано фортецями Уарі в зоні культури Наска). Коли шурфуваннями вперше оконтурили одну велетенську споруду на одній провінційній столиці держави Уарі (городищі Пікільякта в долині Куско), її були прийняли за цитадель. Але потім було виявлено, що весь внутрішній простір поділено на мізерні житлові приміщення – це була гігантська казарма, що найбільше нагадувала концтабір, і вірогідно, призначалася для примусово мобілізованих робітників-общинників. Ясно, що такими драконівськими методами довго не протримаєшся; “імперія Уарі” проіснувала заледве століття, після чого археологічна культура Уарі зникає, полишивши після себе руїну – ані Мочіка, ані Наска, ані Тіауанако так і не змогли оговтатися від конфронтації з імперцями. Коли на політичні негаразди наклалися кліматичні і почався рух народів с’єрри, всі ці культури зникли у вирі подій, що дуже нагадували Велике Переселення Народів в Євразії.

Достойними спадкоємцями Уарі виявили себе інки. Свою державу вони назвали Тауантінсуйю – на руна сімі букв. “чотири сторони світу під одним дахом” (якщо це дах, то в суто кримінальному сенсі). Виникло царство інків в долині Куско десь в 13 ст. н.е., на імперію почало перетворюватися лише в 1438 році, тобто проіснувало якесь століття. Але інкам вдалося – єдиним на рівні цивілізації бронзового віку – підкорити весь цивілізаційний регіон (подібні успіхи Ахеменідів, Риму та Китаю доби Хань є справою залізного віку, і то в усіх випадках не раннього). Північні кордони держави сягали міста Пасто в Колумбії, південні – Сант-Яго-де-Чилі; на заході її обмежував океан, а на сході – джунглі східного андійського передгір’я на кордоні Амазонії.

Доволі великою є вірогідність того, що Тауантінсуйю відносно швидко розпалося б і без іспанців, але сталося, що сталося, і в 20 ст. інкська держава встигла навіть побути “ідеальним взірцем справжнього соціалізму” (це написав француз Луї Боден 1928 року; але дивлячись на СРСР 20-40-хх рр. чи на Китай пори “культурної революції”, можливо, з цим можна погодитись). А для численних нащадків інків та споріднених їм племен – індіанців кечуа – Тауантінсуйю тим більше було і є ідеалом суспільно-політичного устрою (а мова-то йде про 15-мільйонний народ...). На будівництво доріг, фортець та інших споруд інки примусово приганяли общинників ледь не з іншого краю Анд. Взагалі робилося все, аби перемішати народи імперії (у Старому Світі подібною політикою, навіть з іще більшими звірствами, “уславилися” ассирійці та римляни); і тим, і іншим це вдалося: після Ассирії, Риму та Тауантінсуйю залишилася маса відірваного від свого коріння населення, що асоціювала себе із загиблою імперією. Одним словом, “новітня історична спільність – радянський народ”. Не вперше, ой, не вперше...

У інкській імперії було створено монументальні фортеці з ідеальною підгонкою велетенських кам’яних брил. Царська фортеця Саксайуаман в Куско – це три яруси стін з обтесаних блоків зеленого діориту вагою від 150 до 200 тон кожен. Одного разу під час будівельних робіт на Саксайуамані одна така плита, розірвавши канати, що її кріпили, поховала під собою за різними даними, від 400 до 3 000 людей. Мабуть, ще більш відомою є інкська фортеця з достеменно невідомою назвою на горі Мачу-Пікчу. Її неперевершено вписано в безлюдний ландшафт високогір’я; за естетичним враженням вона переважає будь-яку з інших інкських фортець з кусканською включно.

Територією інкської держави з півночі на південь було проведено дві імператорські дороги, одна з яких до початку 20 ст. залишалася найдовшою в світі. Вся шляхова сітка Тауантінсуйю мала загальну протяжність понад 30 тис. км. В горах дороги згладжували, в пустелі мостили камінням, в болотах – підіймали на вапнякові дамби. Межові стовпи показували відстані. Зазвичай інки будували в ущелинах кам’яні віадуки, нерідко із дерев’яним настилом. Але найбільше уславилися інкські плетені мости з ліан та дерева, які кріпилися на п’ять канатів завтовшки в людське тіло (три на дно та два – перилами). Найважливіший стратегічний міст над річкою Апурімак над 45-метрової глибини ущелиною, що вів до імперської столиці Куско і мав довжину 80 м, було підірвано в 1880 (!) році під час чергової громадянської війни в післяколоніальному Перу.

Ми вже відзначили таку особливість андійської цивілізації, як відсутність ринків та розподільний характер економіки. Для такого соціуму необхідністю була велика кількість складів. Інкські склади та т.зв. колька – круглі вежі-зерносховища оперували велетенськими об’ємами і зводилися у неймовірній кількості. В Кочабамбі (Болівія), основній зоні вирощування маїсу для нужд імперської армії, було збудовано понад 2 500 складів загальним об’ємом до 1 млн. кубометрів корисної площі. Як і більша частина інкських доріг, ці елеватори працюють і досі.

Характерна відмінність давніх перуанців – не схоже на наше (запозичене з Близького Сходу) чи китайське (чи навіть майяське) відношення до астрономії. Андійці залишали поза увагою зірки і виділяли найперше “чорні сузір’я” – міжзоряні плями (більшість їх можна спостерігати лише в Південній півкулі). Найважливішим об’єктом вважався Чумацький Шлях, ані екліптики, ані зодіаку не знали. Здається, що не знали й планет (лише Венера – Часка, та можливо, Марс). За всім цим стоїть система менталітету, яку ми не можемо ні зрозуміти, ні навіть уявити. Сучасні кечуа надто давно вже сповідують католицизм, аби в них лишилося щось окрім розрізнених знань та ще більш розрізнених легенд, а писемності у інків не було (чи від неї свідомо відмовились).

Трипільська енеолітична культура існувала на території сучасної України в 5-4 тис. до н.е. Або точніше, “культурно-історична область Кукутень-Трипілля”: кілька варіантів в обох Молдовах та на заході – південному заході України, повністю займаючи поріччя Дністра та Бугу та до Середньої Наддніпрянщини на північному сході (епонімні поселення – Кукутень в румунській (Запрутській) Молдові, Трипілля – під Києвом). У трипільців була розвинена металургія, вони знали плуг (землеробство було орним, тим більше, що ґрунти у нас чорноземні). Панувало глиняне домобудівництво, часто двоповерхове, де перший поверх працює хлівом, а верхній домівкою. Трипільські одноповерхові будинки в чомусь дожили до сьогодні: “українська мазанка” – такого ж типу споруда.

Певною загадкою є велетенські трипільські “протоміста” – Майданецьке, Тальянки тощо. Але це не міста, вони не мають специфічних ознак міста, ані стін, ні адміністративних центрів, ні храмів – це просто гігантські, з населенням до 6-10 тис. чол. (цифри на кшталт 50 000, що трапляються в літературі, сильно завищені) села. У трипільців існувала дивна традиція переходу на нові місця: населення мало саме спалити всі свої домівки (навіть якщо такий гігант, як приміром Тальянки) і піти на нове місце. Міграції великих мас населення підривали екологію регіону, що в умовах кліматичної кризи (аридізації – посушення) спричинило й загибель культури; не обійшлося й без натиску зі Степу.

Трипілля – невід’ємна складова частина т.зв. Палеоєвропи, велетенської спільності споріднених землеробських нео-/енеолітичних культур 7-4 тис. до н.е., що охоплювала весь Балканський півострів та Центральну Європу з дочірніми паростями аж до Ютландії на півночі та Іль-де-Франсу на заході. Походження палеоєвропейської цивілізації вірогідно передньоазійське, етнос невідомий. Трипілля – це східна периферія цієї спільності, пізня за часом появи, але далеко не примітивна: “кукутеньська розписна кераміка – найдосконаліша у Палеоєвропі” (Марія Ґімбутас). І вся ця спільність фактично щезла в нікуди з усім своїм іригаційним землеробством, високою бронзовою металургією, віруваннями та ін. А була ж навіть писемність (принаймні, протописемність типу сучасної Палеоєвропі месопотамської); при цьому знакова система трипільців відрізняється від аналогічної у споріднених балкано-карпатських культурах Вінча, Караново тощо – тобто мова йде про принаймні дві зниклі передписемні системи. (Є щоправда ймовірна версія, що останнім залишком Палеоєвропи був т.зв. мінойський Крит бронзового віку зі своїм лінійним силабічним письмом та видатною роллю підвалини давногрецької античності.)

Чим є важливою палеоєвропейська спільність культур (окрім того, що це наші побічні предки)? По-перше тим, що саме ці народи принесли в Європу землеробську культуру, а також металургію (у цій галузі набагато перевищивши передньоазійську прабатьківщину). По-друге, скоріш за все, саме на енеолітичних Балканах було винайдено колесо; найдавніші колеса в світі походять з вотивних чи іграшкових моделей візків саме Кукутень-Трипільскої культури. Коли цей винахід потрапив до їхніх східних степових сусідів – найбільш вірогідних праіндоєвропейців, ті доповнили новинку доместикацією коня. Наявність обох елементів зумовила появу колісних візків та бойових колісниць (до ідеї їздити верхи додумалися значно пізніше). Як результат з’явилося кочове скотарство, бо людина отримала можливість пересуватися відносно швидко на великі відстані, можливість кочувати за стадами на більш придатні за сезоном пасовиська. Ну, а поява бойових колісниць спричинила те, що степовики просто змели осіло-землеробський світ Палеоєвропи і самі опанували цей континент. Паралельно і пізніше теж саме сталося з Малою Азією, Іранським нагір’ям та Північною Індією.

Цей сюжет має пряме відношення до нас, українців, бо по-перше, зробили це наші праіндоєвропейські предки. По-друге, зона їх первинного розселення охоплювала степову частину сучасної України та суміжних регіонів Росії. Хоча, можливо, у Степ протоіндоєвропейці колись посунулись з північних районів Передньої Азії (за ностратичною гіпотезою лінгвістів про споріднення індоєвропейських мов з афразійськими, картвельськими, еламо-дравідськими та ін. – прабатьківщиною такої спільності міг бути лише Близький Схід), але основні риси, що притаманні усім індоєвропейським етносам, викристалізувалися саме у наших степах. І коли б не було колісниць, не розмовляла б зараз говірками нашої мовної сім’ї половина планети, вдвічі більше, ніж китайськими мовами-діалектами. (Інша, звичайно, справа, що зараз це різних етносів під сотню – індоарії та іранці, германці, слов’яни, кельти, греки, вірмени тощо.)

Таким був вклад в давню історію євразійського континенту народів, що мешкали в енеоліті на теренах, які зараз є Україною.